А Бог дарував мені вчительську долю.

Не ту, що гладенька; не ту, що по полю.

Між квітів пахучих стежиною в’ється, 

З краплини роси тобі щиро сміється.

 Не ту, що байдужа; не ту, що не знає, 

Де мрія дитяча по світу блукає…

А ту, що у серці пташиною б’ється 

І перед лихом  ніколи не гнеться. 

Таку, що не спинеш, не скажеш: доволі…

Бо вчитель — це сцена, де є усі ролі.

 І кожну не грати, а нею прожити,

 І душу дитячу у щастя зліпити, 

Любов’ю горіти, на мить не згасати, 

Якщо й не вдалося навчити літати. 

Весь світ пелюстковий до ніг пригорнути,

Щоб радість відчути — Людиною бути.

 У тому вся суть: не для себе прожити, 

                                                                                            А когось хоч трішки навчити любити, 

                                                                                           Побігти в ромашки по літньому полю…

                                                                                       Спасибі, Господь, за учительську долю.